- Чи у тебе широке коло друзів?
Ні, я дуже вимоглива.
Приятелюю я з усіма, аде в мій дім входять ті, хто відповідає моєму особистому комфорту.
Дім - це ваша енергетика.
- Яке у вас в житті було найважче, але найвірніше рішення?
Це відмовитися від творчих пропозицій, які для мене зараз неприйнятні у зв'язку із ситуацією у країні. Це страшенний удар фінансовий. На перший рік війни - 70% взагалі. Коли хтось втрачає ручки, ніжки, хтось втрачає татка, хиба це є великою жертвою? Абсолютно ні.
- Але інші кордони відкриваються. Наприклад, співпраця з Італією.
Так. Я вважаю, що всі подарунки, які мені дає Бог, вони теж походять з цього. Тому що немає компромісів в цьому питанні. Мій син не буде відчувати стид за мене.
- Ти любиш вчитися?
Так, але залежить чому. Математика - ні.
- А чому зараз ти хочеш навчитися?
Я вивчаю італійську мову. Може я і не хочу, але треба.
Захотілось попробувати садити, доїти, зробити сир, творог, масло. Може я розумію, що світ змінюється і може людство знов повернеться до аграрного способу життя.
- Ти згадала Італію. Чи відрізняється українська від італійської жінки?
В Італії є культ матері, але в Україні, вважаю є культ «шиї». Історично у нас склався у країні матріархат, де жінка була найкращим другом і порадником. Існували побратими і дружина. У боротьбі за державу, національний простір, культурний фон, ми втрачали багато чоловіків. Жінка брала на себе чоловічі функції: захистити, вистояти, передати інформацію. Це генетично сформовано. Такі жінки енергетично беруть чоловічі якості, а потім від них чоловіки або збігають, або ламаються під них.
- Чи може мистецтво коригувати ці речі та приводити до балансу?
А навіщо? Це наша жіноча фішка. Цей досвід навідь травматичний став прекрасний. Багато людей захоплююся нашими жінками.
- Якщо повернутся до фільму «Мої думки тихі», ми там відслідковуємо певну жіночу трагедію, коли жінка не цінує себе.
Так це час 90-х, вона так і залишилася з образою тих часів. Навіть у мене багато подруг, однокласниць, які втратили чоловіків: вони загинули в бандах, перестрілках, криміналі. Далі не вийшло, треба було дитину піднімати. Це турбулентні часи. Ми маємо багато таких жінок: воєнні, повоєнні, часи терору, 90-х… це все часи переходу, коли ми платимо чоловіками. Які помирають або ламаються.
Антоніо сам пройшов цей шлях, коли його мама підіймала сама. Тому в цьому фільмі, коли вона не цінує себе, мені зрозуміло чому вона не цінує себе. Вона присвятила себе сину, який став для неї і другом, і чоловіком, і сином, і всім чим завгодно в її голові. Приватною власністю, чоловічою енергією, а вона віддала йому все. В своєї голові вона залишилась в якомусь віці, молодшому, бо знайомиться з молодшими в Інтернеті. Вона собі не уявляє, що вік пройшов.
- Чи плануються у тебе проекти, нові фільми, де жінка може знайти собі опору через мистецтво, підняти свою цінність?
Не знаю, мені не пропонують якісь такі ролі, де жінка на дні. Недавно в Сумах я проводила майстер клас для жінок 45+. Мене тішить, що люди задовільнивши свої первинні потреби, за пірамідою Маслоу, організовують своє дозвілля, таким чином, щоби творити. Не йдуть в стакан, чи збочення. Це означає оздоровлення. Але прикро, за деградацію, яка склалася в селах і брак дотацій та розвитку.
Що таке наше село? Це передача інформації, традиції, це наша первісна, архаїчна енергія.
- Ви хотіли стати археологінею, а стали вивчати душу народу через свої ролі і героїв.
Так, стала досліджувати через мистецтво, через певні образи. На початку досліджуєш себе, відкриваєш в собі речі, якими ти просто не користуєшся в житті. А коли працюєш над персонажем певного часу, то ставиш собі питання, якби ти вчинила і тобі відкриваєш в собі нове. Шукаєш це в собі, тому що я не люблю штучного удавання. Тому що видно, коли це не твоя реакція, а важливо знайти свою власну, неочікувану, непрогнозовану, для глядача, реакцію.
- Як ти відчуваєш свою самоцінність, чи важко тобі бути слабкою?